Федір Михайлович Достоєвський... і одразу в голові проносяться думки: "Злочин і кара", Раскольніков, "Брати Карамазови", "Ідіот" – от, мабуть і усі асоціації пересічного громадянина, який, правда, у своєму житті прочитав трохи більше, аніж "Рябеньку курочку".

Достоєвський – це неймовірна особистість, про яку ми майже нічого не знаємо. Колись прочитана за шкільною чи університетською програмою біографія, декілька творів не дають нам і сотої долі уявлення про цю людину, як в принципі, і про більшість письменників. Можливо, якби свого часу в школі нам більше розповідали про харизми і пригоди письменників, про історії з життя, які згодом ставали основою їх творів, читаючого населення, вихованого на високоморальній літературі було б у нас набагато більше.

Що ми знаємо про Гоголя, окрім сьогоднішньої моди на так звані фести на його честь, його твори – це не просто збір міфів, традицій і легенд України чи Росії – це реальна історія, написана мовою літератора. Чічіков, прототипом якому слугував Пушкін, який для того аби оженитися на Гончаровій збирав мертвих душ, але зізнався про це лише друзям за келихом вина, старша дочка Пушкіна стала прототипом Анни Кареніної у Толстого і це доведений факт, про який писала у своєму щоденнику Тетяна Кузьминська (рідна сестра дружини Льва Толстого), сама ж Кузьминська й її перше кохання лягли в основу образу Наталії Ростової у "Війні і мирі" – усі ці історії життя майстерно переплітаються на сторінках романів, оповідань і автор часто сам вирішує долі своїх героїв, немов переписуючи їх життєву історію заново.

У Федора Достоєвського теж є своя життєва історія. Після публікації його "Білих ночей" у 1849 році він був заарештований по "справі Петрашевського" в результаті чого йому винесли смертний вирок. Суд і суровий вирок смертної кари (22 грудня 1849 року) на Семенівському плацу був обставлений як трагіфарс (інсценування кари). В останній момент засудженим оголосили про помилування, призначивши покарання у вигляді каторжних робіт. Один із засуджених до смертної кари, Григор'єв, збожеволів. Свої відчуття перед карою Достоєвський яскраво передав вустами князя Мишкіна в одному з монологів у романі "Ідіот". Саме тут він аналізує свої відчуття, ставить запитання й відповідає на них, тут вся недоказана мука, яку він розповів паперу і вклав у вуста іншого. Як яскраво, натурально і органічно зіграв роль князя Мишкіна і, можливо, самого Достоєвського Євген Миронов у фільмі Володимира Бортко. З усіх екранізацій цього роману Федора Достоєвського, екранізація Бортко з Мироновим у головній ролі найбільш вражає. Безперечно, у кожної людини є своя місія життя, своя роль, яку рано чи пізно доведеться зіграти, адже створена вона під тебе... така роль для Миронова стала роль князя Мишкіна у фільмі "Ідіот".

Вперше екранізований Петром Чардиніним у 1910 році "Ідіот" Достоєвського чекав свого тлумача, який з екрану зможе передати усі фарби письменника, зможе розкрити трагічний чистий образ людини, що відчуває світ і живе у ньому з тою кришталевою чистотою, яка виглядає прозорою на тлі суспільства, тим самим показуючи його забруднену сторону. Усі, хто стикався із князем не могли довго знаходитись у його товаристві, адже дуже явно виглядав їх бруд поряд з його чистотою. Саме тому простіше було назвати чистоту ідіотом, аніж поглянути тверезо на себе і звичні предмети, що оточують тебе навколо. Цікавою потугою зрозуміти Достоєвського і російську душу князя Мишкіна була екранізація роману таким метрами кіно як Акіра Курасава (уявіть собі князя Мишкіна з очима японця). Сам Курасава так говорив про свій фільм: "З усіх фільмі, які я знімав, люди багато мені писали саме про цей фільм... ...Я хотів зробити "Ідіота" задовго до "Рассемона". З того дня змінилось не багато, я полюбив російську літературу, а ще я зрозумів, що я як Достоєвський, найкращий, і я довго думав про те, що можна зробити з цієї книги гарний фільм. Достоєвський залишається моїм улюбленим письменником, і він єдиний – як я вважаю – хто правдиво писав про людське існування". Зйомки цього фільму пройшли у студії, японська адаптація Достоєвського в першому її варіанті нараховувала 265 хвилин, але студія, передивившись готовий варіант, змусила Курасаву скоротити фільм до 166 хвилин.

Цікавою з точки зору постановки була екранізація французького режисера Жоржа Лампена, до речі, справжнє ім'я цього режисера Георгій Лампін, який народився в 1901 році у Санкт-Петербурзі і після революції 1917 року емігрував у Париж. Це був ще один талант, що дав новий імпульс французькому кіно і театру. Можливо саме походження дало змогу Люмпену більш менш близько зрозуміти Достоєвського, але дух Росії був втрачений. Окрім "Ідіота", цей режисер зняв ще один фільм по Достоєвському "Злочин і кару", в якому зіграла Марина Владі й її перший чоловік, теж, до речі російський емігрант Робер Оссей. Були й ті, хто спробував екранізувати Достоєвського у подробицях, створивши міні серіали: Алан Бріджес з Великобританії у 1966 році представив широкому загалу своє бачення, навіть у Індії є своя екранізація, зроблена Мані Каулом у 1991 році.

А ще були й ті, хто намагався показати власне бачення Достоєвського, пропустивши його твір через призму власної філософії й випустивши в світ вже не чистого ідіота Мишкіна, а дауна, котрого грає Федір Бондарчук у фільмі Романа Качанова "Даун Хаус". Уявіть собі діалоги Достоєвського, а оточення 90-х років ХХ століття, де стріляють, їздять на джипах і розплачуються доларами... Тим не менш, російський кінофестиваль "Література і кіно", що проходить у Гатчині присудив цьому фільму спеціальний приз журі, цитуємо мовою оригіналу: "За беспрецендентное обращение с романом Ф.М. Достоевского "Ідіот". Про цей фільм писали, що це гротескна комедія без рамок, яка, зберігаючи сюжетну лінію роману Достоєвського показує нам соціальні стосунки у московському суспільстві, які перемішуються наркотиками, поняттями... Якби не імена героїв Достоєвського, можна було б і не зрозуміти, що це саме "Ідіот". Один літератор після перегляду цього фільму тихо промовив: шкода Мишкіна, а Достоєвський то у труні перевернувся...

До російського класика по ідеї звертався і польський режисер і письменник Анджей Журавський, який, до речі, народився у Львові. Його екранізація "Ідіота" має теж вільний характер, адже зображає перед нами Францію, а не Росію, та й Мишкін став Леоном, що вийшов із божевільні й уявляє себе угорським принцом. Тут теж фарс і немає відчуття людської чистоти, пошуку істини буття, любові до людства, що так яскраво передав Достоєвський, написавши свого Мишкіна. Саме в цьому образі поєдналися найкращі якості людської душі, пошуки вічного раю на землі і розуміння духовності. Ще один знаменитий поляк Анджей Вайда теж не втримався і показав своє бачення Достоєвського. Він зробив акцент не на князі, а на образі Настасії Філіповні, назвавши свій фільм "Настасья". У своїй екранізації "Ідіота" він використав стилістику театру кабукі, який представляє собою синтез співів, музики, танцю і драми, використовуючи складний грим і костюми із складним символічним навантаженням. Але ж знову, ми не маємо у цьому творі Достоєвського, лише Вайда і його бачення, його спроба нового бачення роману. Така ж доля чекала на твір Достоєвського "Біси" у тлумаченні Вайди, ще й в інсценуванні, яку здійснив Камю. У 1999 році чеський режисер Саша Гедеон показав світові ще одне тлумачення "Ідіота", яке вийшло у широкий прокат під назвою "Повернення ідіота" (звучить, немов американський фільм жахів "Повернення Фреді Крюгера"...). І знову ми бачимо якогось Франтішека в наші дні, божевільного, якого підлікували і відпустили до дому, а де ж Достоєвський, де дух його роману, Росія, Бог і розуміння людського буття заради служіння іншим?

Кожна країна намагалася надягнути на себе Достоєвського, так би мовити, хоче спробувати приміряти на свою "ніжку" кришталевий черевичок Попелюшки, але він зроблений лише для неї, тому той, хто його одягне завжди відчуватиме дискомфорт. Пострадянський простір створив три екранізації "Ідіота", причому одна з них – німе кіно 1910 року, а монологи Мишкіна і німе кіно поєднуються дуже погано. "Даун-хаус" у розрахунки не входить, отже, залишаються дві екранізації. У 1958 році на екрани Радянського союзу вийшов фільм Івана Пир'єва, який екранізував першу частину роману "Ідіот", в головній ролі знявся Юрій Яковлєв. І лише в 2003 році багатостраждальний роман Достоєвського екранізували повністю і без нових поглядів на старі істини, нарешті "Ідіот" явився глядачам таким, яким його бачив, відчував і змалював Федір Достоєвський. Автором сценарію і режисером виступив Володимир Бортко, відомий усьому світові за екранізацію роману Булгакова "Собаче серце". Вмістити весь роман у три години, розкрити усю суть "Ідіота" за декілька годин неможливо, тому на суд глядачів було представлено 10-ти серійний телефільм, по 52 хвилини кожна серія. Російські пейзажі, дух, і неймовірний склад акторів зробили фільм найкращою екранізацією Достоєвського.

Безперечно, головна заслуга такого успіху належить неперевершеній грі Євгена Миронова, який показав нам Мишкіна в усій красі Достоєвського трактування героя. Як ми вже зазначали, є ролі, для яких актор іде все своє життя – роль Мишкіна у Миронова – це найкраща гра його як актора, адже його образ викликає саме ті відчуття, про які писав Достоєвський, які виникають у будь-якої чуттєвої людини, що читає роман – це і жалість, і роздратування, і велика гордість, і навіть злість – увесь сонм людських відчуттів у одному образі, завдяки одному образу. А вже гармонію і колорит, кінцеві мазки портрету додали Інна Чурікова, Басилашвілі, Ільїн, Велєжева та інші.

Визнання публіки і критиків не змусило себе довго чекати, після виходу фільму на екрани "Ідіот" отримав Премію "ТЕФІ-2003" в номінаціях: "за кращий художній телефільм"; "виконавець чоловічої ролі в телевізійному фільмі/серіалі" (Є. Миронов); "виконавиця жіночої ролі в телевізійному фільмі/серіалі" (І. Чурікова); "художник-постановник" (В. Святозаров, М. Ніколаєва); "ефірний промоушн каналу" (анонси); "продюсер" (В. Тодоровський); "режисер телевізійного художнього/документального фільму/серіалу" (В. Бортко); Премію "Золотий Орел" за 2003 рік в категоріях: "найкращий ігровий телевізійний фільм", "найкраща чоловіча роль" (Є. Миронов), "найкраща жіноча роль другого плану" (І. Чурікова); Номінація на премію "Золотий Орел" за 2003 в категорії "найкраща жіноча роль другого плану" (О. Будіна), "найкраща чоловіча роль другого плану" (В. Ільїн); Приз у номінації "Народний рейтинг. Телесеріали" на РКФ "Віват кіно Росії", СПб, 2004; Приз за кращу чоловічу роль у категорії "драма" (Є. Миронов) – МТФ в Монте-Карло-2004; Літературна премія Олександра Солженіцина, цитуємо дослівно: "За проникновенное воплощение образа князя Мышкина на экране, дающее новый импульс постижению христианских ценностей русской литературной классики" 2004 рік. Що ж сам Бортко говорить про свій фільм?

"Є улюблені книги, які хочеться екранізувати. Поділитися своїм поглядом на книгу якомога з більшою кількістю людей. "Ідіота" нечасто екранізували. Ще рідше – вдало. Мені подобається фільм Куросави, відмінно знятий, але це все ж таки японське кіно. А спроба Пир'єва, хоча я його дуже люблю, м'яко кажучи, не дуже вдала. Екранізації й сценічні роботи по "Ідіоту" зазвичай основуються на першій третині книги. На мій погляд, це невірно. Достоєвський передбачає складний і незвичний погляд на князя Мишкіна, на його подальше життя. У кінці-кінців, про кого має бути фільм – про Рогожина чи про Мишкіна? Я думаю, що князь цікавіше. Хоча його і полюбляють представляти припадочним ідіотом. Це занадто просто і дуже неточно. Мені здається, я в своїй екранізації ближче до тексту Достоєвського, аніж інші."

Хоча були й ті, кому фільм Володимира Бортко абсолютно не сподобався, і вони не вагалися довго, повідомивши світові про це за допомогою засобів масової інформації, благо їх у світі багато. Але глядача не обдуриш й він, не дивлячись ні на які колізії у мистецькому середовищі, зрозумів нову екранізацію Достоєвського. Поспілкувавшись із продавцями в книжкових магазинах, ми помітили тенденцію масового попиту на класику після успішної екранізації. Так, після виходу фільму Володимира Бортко у книжкових магазинах почався бум на Достоєвського, його книги, і особливо "Ідіота", змітали з полиць. У чому ж секрет цього фільму? Євген Миронов спробував розкрити таємницю такого успіху.

"Ми були лише провідниками геніального роману, і наша скромна місія полягала в тому, щоб донести думку Достоєвського до глядача. До мене приходить дуже багато листів із любовними зізнаннями від школярок. Але не до мене, а до князя Мишкіна. Я не уявляв, що такі нудні якості мого героя, як співчуття, добро і світло, можуть бути такими заразними, як вірус, як хвороба. Я думав, що демонічні спокушаючі сили більш ефектні й привабливі. Я щасливий від того, що помилявся. Я пам'ятаю, як ненавидів у школі усі ці твори, як не міг терпіти Достоєвського, Толстого, адже читати необхідно було такі товстенні книжки. А от коли починаєш читати не за програмою, не через те, що тобі це задали, тоді міліметр за міліметром ти відкриваєш для себе справжнє, те, заради чого існують такі твори, те, чому вони переживають не одне покоління і живуть вічно. Іноді це "справжнє" стає твоєю ношею, яку ти вже ніколи не кинеш. Я захворів своїм Мишкіним і тепер несу цей образ в Гамлеті, Трєплєві, де завгодно... Школа повинна дуже обережно вводити юного читача в класику, не нав'язувати її. Інакше вона викличе відторгнення, що й стається у більшості випадках. Закохати дітей в класику важко, не кожному це дано, а якщо комусь дано, то потрібно це робити дуже обережно, бо дуже сильна штука ця класика..."

Найкраще гру Євгена Миронова охарактеризувала актриса Тетяна Дороніна, мітко визначивши декількома реченнями те, про що так багато писали кінокритики: "Якщо поставити в ряд геніальних виконавців ролі князя Мишкіна, потрібно говорити про безподібного Інокентія Смоктуновського, про неймовірного Миколу Гриценка, про розкішного Юрія Яковлєва... Але в кожній із цих інтерпретацій існує такий собі патологічний уклін. Це їм було цікаво грати – елемент душевної хвороби. А Федір Михайлович писав ідеальну людину! Не патологічного, а такого, що впізнають, тонкого, необхідного героя. Євген Миронов зміг." Євген Миронов не грав Мишкіна, а існував за законами невідомої природи Мишкіна. Здається, немов у цій ролі він реально, у вищому сенсі доторкнувся до твого власного життя. Тепер і переді мною постало вічне запитання, яке Федір Достоєвський ставить перед людством, і на яке ми маємо знайти відповідь аби знову відчути чистоту життя і повірити в найкращі якості людської душі: "Какова участь человека, который ценит не силу и славу, а справедливость и истину?"

З ДОСЬЄ РЕДАКЦІЇ

Режисер Володимир Хотиненко розпочав у 2009 році роботу над фільмом "Достоєвський", головну роль у якому віддали найкращому виконавцю ролі князя Мишкіна Євгену Миронову. Фільм вийде на екрани в знаменний рік 2011, саме цього року виповниться 190 років від дня народження Федора Михайловича Достоєвського й 130 роковини від дня його смерті. Володимир Хотиненко про відбір акторів:

"Достоєвського в моєму фільмі грає Євген Миронов. До нього на роль пробувались хороші, серйозні актори, і проби у них у всіх вийшли відмінними. Але Миронов виявився надзвичайним Достоєвським. У фільмі потрібно грати героя в різному віці, і Женя Миронов годиться як для молодого Достоєвського, так і для інших вікових категорій. Миронов у цій ролі неймовірний! Він просто дивовижний актор. З ним ми зняли вже всю закордонну частину. У тому числі і дуже важливу сцену – історичну зустріч Достоєвського і Тургенєва в Баден-Бадені. Миронов так може перевтілитись, що навіть розгублюєшся. Перед початком репетиції він ні з ким не спілкується, навіть з членами знімальної групи – щоб не збити настрій. Я знімаю монофільм, у ньому всюди один Достоєвський, і у більшості акторів ролі невеликі. Від цього завдання ускладнюється, адже актори маленьких ділянок мають зробити неймовірне – розкритися одразу і швидко. Розумієте, необхідність зняти такий фільм виникла давно, адже Достоєвський прожив життя, наповнене подіями, емоціями, переживаннями. А більшість думає про нього лише як про дуже серйозного письменника з портрету Василя Перова. Портрет гарний, але це не весь Федір Михайлович. У нього дуже цікава біографія, у якій є усі складові, що приваблюють глядача: любов, гроші, політика, творчість, втрати. До того ж це дуже корисна історія. Достоєвський показує нам неймовірний приклад людської мужності. А крім того, він чимало може пояснити про Росію. У нашу ментальність на Заході зазвичай "не врубуються", а в Достоєвського "врубались". Для них він – головний російський письменник. Це означає, що є в ньому якась універсальність. Окрім його високих думок і творчості, він був ще й ловеласом, що є відомим фактом, але про це у школі не вчать. " (Посміхається.)

Отож, чекати залишилось не довго, всього рік і ми нарешті побачимо справжнього Достоєвського і, можливо знову книжковим полицям у магазинах буде не вистачати творів Достоєвського через великий попит на нього у пересічного читача, який відкриє для себе іншого Федора Михайловича...