Зайвий квиточок запитували ще на зледенілих підступах до театру ім. Франка. І це не дивно – Театр Націй під керівництвом Євгена Міронова привіз найгучнішу постановку останніх років "Оповідання Шукшина". Ажіотажу додавав і той факт, що саме в Києві на сцену знову вийшла Чулпан Хаматова – вперше після народження третьої дитини.

ДО ШУКШИНА. У СРОСТКИ

Найдивовижніше, що режисером цієї вистави виступив латиш Алвіс Херманіс – керівник Нового ризького театру і взагалі досить популярний на Заході постановник. "Коли мені запропонували поставити виставу з російськими акторами, я зрозумів, що хочу мати справу тільки з такою літературою, яку більше не зустріну ніде у світі, – пояснював свій вибір режисер. – Потрібна була якась секретна інформація про Росію. Звісно, усі люди більш-менш однакові в чомусь головному, але є своя містична таємниця в кожного народу. Її можна відчути тільки на підсвідомому рівні, і саме таке враження залишилося в мене в пам'яті від фільмів Шукшина. Прозу його я раніше не читав..."

Із перших репетицій Алвіс, не приховуючи, насолоджувався роботою з трупою Театру Націй. А про акторів – Євгена Міронова, Чулпан Хаматову та інших, менш відомих, говорив: "У мене таке відчуття, ніби я скрипаль, якому дали можливість пограти на інструментах Страдіварі та Гварнері..." Через деякий час було прийнято рішення на кілька днів поїхати у Сростки – село на Алтаї, де народився і виріс Шукшин. "Найсильніше враження від Сросток – гостинність простих людей, – згадує Херманіс. – Там у всіх серця розміром XXL. Підтвердилося моє припущення, що Шукшин особливо нічого і не придумував – просто талановито розповідав історії про своїх односельців. Деяких із них ми зустріли – вони ще живі".

Арніс із самого початку не планував інсценування з усіма атрибутами російської глибинки 1960-х. Основною декорацією, за його задумом, мали служити величезні кольорові знімки. Об'єктив фотографа Моніки Пормале вловив усю суть, колорит і атмосферу цього алтайського села. На фото, що змінюються з кожною розповіддю на заднику сцени, ніби оживають сільська продавщиця, компанія трактористів, блискучі від "нержавійки" усмішки людей похилого віку, щасливе обличчя хлопчака...

ЧОБІТКИ ДЛЯ КЛАВДІЇ

Три з "копійками" години дійства. Десять історій, у яких сміх, сльози, трагедія і біль злилися в єдину пісню, на кшталт тієї, що затягують перед кожною новелою записані у фольклорних експедиціях голоси російської глибинки. Сценографія – більш ніж аскетична: вищезгадані портрети шукшинських земляків та довга лава, яка під час дійства служить і столом, і призьбою, і кабінетом міської лікарки Клари, що перетворила нехитрого сільського мужичка на свого раба.

Міронов змінює маски і образи як рукавички, ти просто не встигаєш видихнути від захвату, як він – уже інший. Ось тракторист Сєрьога в його виконанні купує дружині за немислимі гроші білі чобітки на підборах. Тремтячими руками підносить їх худющій, замордованій життям дружині Клавдії. Але от лихо – не влазить у них селянка. І тільки в середині новели починаєш впізнавати у шепелявій пригорбленій Клаві... Хаматову! Геніальний дует, у якому два мегапрофі купаються у своїй майстерності і матеріалі. Дивно, наскільки безстрашно віддається витончена Чулпан комічним образам. Поводир-дружина, яка опікується сліпим співаком Гаврилом Романович. Сільська дурочка із напіввідкритим ротом, розважлива міська кравчиня, яка невпинно пиляє сільського чоловіка-танцюриста Кольку...

Закінчується вистава новелою, яка буквально кидає у стан ступору: "нічим не прикрите горе" німої дівчинки, брат якої за два місяці до кінця терміну втік із табору, не витримавши туги за рідним селом. У розпал веселощів з нагоди "дострокового звільнення" до будинку входить дільничний... Як завила, заголосила Чулпан, як вчепилася мертвою хваткою у Степана, як відтягував її за ноги від брата сільський міліціонер. А коли зека відвезли, німа йшла селом і гірко плакала... І подумалось: як правильно, що не було горезвісної достовірності в костюмах, не було інтер'єрів. Були просто люди, такі ж, як ми з вами. Тільки іноді чесніші і кращі за нас.