...

— Някрошюс, у якого ви грали Варю у "Вишневому саду", він як – "розповідає долю", "показує" чи штовхає актора на повну імпровізацію?

— Проект "Вишневий сад", як відомо, виник завдяки підтримці Фонду Станіславського. І, якщо чесно, я уявлення не мала, що когось зацікавлю як учасник спектаклю з таким гучним набором імен – Максакова, Петренко, Миронов, Апексімова. У мене не було навіть агентства, яке б вело мої справи. Не було навіть портфоліо. Те, що Някрошюс – геній, це даність. Я бачила його "Гамлета", "Отелло" – це грандіозно. Не повторюється таке ніколи. Та ось мене запросили до нього на зустріч. Прийшла. Сіла. Він – навпроти. Сиділи мовчки одне навпроти одного хвилин десять. Потім він нарешті вимовив: "Ну, може, ви десь знайдете хоч якусь будку і там сфотографуєтеся – так треба". Я відразу гайнула, згодом принесла йому смужку своїх фото. Вже потім дізналася, що у мене і в Гарольда є шанувальник – відомий шекспірознавець Відас Селюнас, який, мабуть, і згадав мене, коли зайшла мова про Някрошюса.

— Вам відразу запропонували Варю? Чи були варіанти – Аня, Шарлота, можливо, Дуняша?

— Я до Някрошюса Чехова взагалі ніколи не грала. У мене завжди було відчуття, що в геніальних п'єсах Антона Павловича текст "пливе" якимись острівцями – і життя персонажів ніби навмисне недопрописане, а акторові (режисеру) вже треба його допридумати, дописати. Мабуть, те ж саме відчуває й Някрошюс. Ви не уявляєте, скільки придумок було на його репетиціях! Тисячі! І, до речі, навіть не найкраще ввійшло в готовий спектакль.

— То все ж таки Ваша Варя любить Лопахіна (Женю Миронова) – чи це тільки її бажання вхопитися за соломинку, тому що ламається життя?

— Звісно, закохана. Безперечно. Вона навіть непритомніє, коли він поруч. Але ж герой Миронова по-своєму любить навіжену Раневську (Максакову). І в цьому – нез'єднання. На одній із репетицій Някрошюс сказав: "Ми часто в житті бачимо не того, хто нам підходить". Я це запам'ятала. Справді, важливо побачити "того". І ось Лопахін—Миронов ніби "трохи" торкається Варі. Ніби "трохи" її цілує. І в цьому їхнє нез'єднання – "трохи".

— Някрошюс – диктатор?

— Що ви! Навпаки. Він нескінченно вимагає від акторів безліч етюдів. Той-таки Миронов йому пропонував триста тридцять три варіанти різних сцен.

— Ви майже "зспівалися" останнім часом із Мироновим. У "Вишневому саду" Някрошюса, у фільмі "На Верхній Маслівці". Дружите "сім'ями" чи що?

— Не те щоб дружимо. Але ніжно одне до одного ставимося. Женя – вітальний геній.

— Не тільки. Пишуть, що ще й мільйонер, оскільки недавно купив чи то острів, чи то палац в Іспанії.

— Головне, що він дуже добра людина. Трудяга! У Някрошюса він працював як віл. З усіма спілкувався рівно, спокійно. Хоча є такі персонажі, яких особисто я б на репетиції вбила. А він з усіма толерантний. "Вишневий" ми цього літа грали в Москві у 35-градусну спеку – і жодного вільного місця! Думала, після антракту залишиться п'ять чоловік. Дивлюся: сидять як миленькі! З Женею хочу зіграти в одній п'єсі. Її знайдено. Це американська історія на двох акторів. У мене роль повії. Залишається тільки час знайти для репетицій.

— У вас є ще одна "стаціонарна" партнерка – Рената Литвинова. З нею комфортно?

— На "Небі. Літаку..." ми роззнайомилися з першої ж репліки. Моя героїня на прізвисько Миша каже Ларі (Ренаті): "Якщо нам треба бути довго разом, ти мусиш мене слухатися!" Я ось так їй і сказала, Рената засміялася. І ми відразу знайшли спільну мову. Якщо ви хочете мене якось підколоти запитанням про її примхливість, то не дочекаєтеся. Вона така ж, як і Женя, – гарувальник. ...

— Мелодрама "Мені не боляче" про дівчину і смерть...

...

— Єдине, з приводу чого я жалкую у зв'язку з цією картиною, то це що головного героя, його грає Яценко, озвучив... Женя Миронов. У Яценка своєрідний тембр. Не зовсім театральний. Наче людина з вулиці. Сьогодні взагалі відчувається мода на "документального" актора: тут як позитивні, так і тривожні симптоми (це окрема тема). Балабанов вирішив, що йому потрібен у фільмі саме "молодий Миронов". І використав голос відомого артиста. ...

БЛІЦ-ПОГЛЯД ЗБОКУ

У "Вишневому саду" – видатному спектаклі Някрошюса – вона, не знаю вже, чи доцільно, просто переграла всіх знаменитостей легкими рухами фігурки в чорному. Сто років було зрозуміло, що "Вишневий" – про Раневську, про Лопахіна, про втрачене минуле, про туманне майбутнє. Але вперше ця п'єса (завдяки їй, до речі) виявилася... про малопомітну колись Варю. Про скромну нахлібницю, про дівчину в чорному, про істоту, яка єдина з усіх "садівників" по-справжньому щось ВТРАЧАЄ... Всі вони ще якось прилипнуть до життя, навіть "присмокчуться" до нього: хто в Парижі, хто в сусідньому маєтку (на жаль, хтось помре), а ось вона, єдина, просто втрачає сенс існування... І вже потім, коли заб'ють будинок і вирубають сад, у неї не залишиться нічого – навіть мрії. Стрєлкова грає... в іграшку. У дзиґу. День і ніч вона крутиться: прислужує, служить, гримить ключами, її завжди багато, вона завжди невчасно, то демонстративно носиться з рушником, то сподівається на взаємність Лопахіна. Але звук сокири вже розбиває їй серце. А від солов'їного хору лопають перетинки. ...