Всесвітньо відомий литовський режисер Еймунтас Някрошюс торік уперше "зрадив" свою трупу в театрі "Мено Фортас" і створив антрепризу з московськими акторами на замовлення Фонду Станіславського. Мабуть, сторіччя першої постановки чеховського "Вишневого саду" Станіславським спонукало випускника ГІТІСу віддати борги російській театральній школі у вигляді цього грандіозного проекту, що триває шість годин з трьома антрактами. Адже саме стільки насолоджувалися дійством театрали сто літ тому. Але постановник побачив у класичному спектаклі зовсім інший сенс, іншу Росію. За стилем його "Вишневий сад" більше схожий на трагіфарс, ніж на чеховську історію. Герої живуть у якомусь дивному світі. Постійно рухаються, виконують гімнастичні вправи, курять, надривно кричать. На початку спектаклю виходить Фірс (Микола Петренко) і б'є ремінь, як змію. Потім заспокоюється і збирає речі мешканців дому. Усі інші нервово чекають приїзду Раневської. І ось вона виходить зовсім не там, а десь збоку, тягне за собою кушетку, більше схожу на домовину, й умощується на ній. Її сповідь нагадує передсмертну. Але цю Раневську не шкода, бо вона просто не здатна бути мудрою і щасливою. Усіх своїх домочадців штовхає у прірву, яку так легко оминути. Спектакль розгортається як каскад трюків, у котрі закладені певні символи. Та ці сценічні ієрогліфи іноді просто неможливо збагнути. Так, приміром, незрозуміло, чому Петя Трофимов катається на гімнастичних кільцях і мало не б'є ногами Раневську. І навіщо у фіналі усім персонажам наділи на голову паперові заячі вуха. Мазай потрібен? Дивом дивуєшся: маститі московські актори як старанні учні підстрибують на одній нозі, качаються по підлозі, сильно і боляче падають, не розуміючи, навіщо так чинять. Але більшість режисерських знахідок і метафор вражає. Вишневий сад представлено у вигляді частоколу флюгерів, повернутих в усі боки. Отаким розхристаним і є спосіб існування його мешканців. А коли сад продають, то Раневській на руки дочка надягає рукавички – господиня змерзла, заціпеніла її душа...

Людмила Максакова у головній ролі схожа на пораненого птаха. Вона по-королівськи жіночна і водночас нервова та надривно нещасна. Втім, коли вона не кричить, а грає тихі сцени, то зворушує набагато більше. Коли її героїня дізнається, що сад продали, то Максакова на очах раптом старіє, марніє, риси обличчя загострюються. Вона не чує щасливу промову Лопахіна, а грається з уявною пташкою, мов божевільна.

Найбільша несподіванка спектаклю Някрошюса – абсолютно нове трактування образу Єрмолая Лопахіна у виконанні Євгена Миронова. Без перебільшення, молодий актор грає геніально. Його Лопахін не той класичний грубий мужик, що нищить задля вигоди усе прекрасне і якого ми знаємо ще з шкільного підручника. Лопахін Миронова – нервовий, чутливий, совісний юнак. Він закоханий у Раневську та її світ. Усім серцем прагне допомогти, але його не чують. І коли він на торгах купує сад, "кращого за який немає в усьому світі", то і радий, і сумний, бо страждає душа. Адже саме йому визначено знищити дерева, бо так велить невблаганний час. Інакше не вижити. Він щосили б'є кулаком по сцені, ніби хоче достукатися до всіх своїх предків, котрі були кріпаками й проливали піт у цьому саду, де Єрмолай нині став господарем. Гордість і біль, щастя і розкаяння – усе сплелося воєдино. Несподівана й "монашка" Варя у виконанні молодої акторки Інги Іболдіної-Стрєлкової. Вона зовсім юна, вродлива, але вся скоцюрблена від самотності та нещасливої жіночої долі. Варя любить Лопахіна, та не вміє красиво про це сказати. І наче смерч носиться по сцені, встряючи в розмови та дратуючи інших героїв. Так само, як і Раневська, Варя – жертва вишневого саду.

У фіналі на сцену знову виходить Фірс, щоб скласти пожитки. Будинок не ламають, а підривають – цілком у дусі нашого часу. Увесь спектакль нагадує лабіринт, де безліч глухих кутів. Утім, дійство вабить у свій дивовижний, часто незрозумілий світ. Дивно, але опівночі, коли постановка закінчилася, в театрі залишилася більша частина глядачів, хоча навіть фізично висидіти шість годин на одному місці досить важко. Затяті театрали приходили навіть удруге. Але за всієї поваги до таланту Някрошюса, цей спектакль – авторський. Суто чеховського аромату вистава не зберегла.